Анна, яку я кохала.

Ліля знає: у шістнадцять достатньо любити, навіть просто спостерігаючи здалеку за тією, кого обожнюєш. Та коли одного разу таки трапляється омріяний поцілунок — життя перетворюється на казку. Проте в двадцять три настає усвідомлення: казок не існує і ніколи не існувало. Тому доводиться ставити самій собі незручні запитання. Чому все пішло не так? Хто в цьому винен? І головне, а чи знаємо ми насправді тих, кого любимо?

Ця історія ніжна і чуттєва. Болюча і справжня. Вона нагадує доторк до холодної води: після першого легкого дискомфорту далі стає спокійно і водою розходяться кола. У багатьох із нас є схожа історія, здебільшого глибоко захована у пам’яті.

Оповідь про те, як ми знаходимо силу визнати себе, впізнати себе у дзеркалі.